Сьогодні ми з мамою і татом ходили до Frauenkirche. Це дуже дуже великий собор у Мюнхені. Спочатку я подумала, що це замок для велетнів, бо в нього дві вежі, наче казковий охоронець. Вони такі високі, що мені весь час доводилося задирати голову, а тато сказав, що якби вежі вміли говорити, вони бачили б хмари щодня.

Усередині було дуже тихо, і наші кроки звучали так, ніби вони шепочуться з каменем. Колони були такі товсті, що мені здалося, ніби вони тримають стелю, щоб вона не полетіла. Світло було дивне — ніби світло, але вікон одразу не видно. Я подумала, що собор грається з очима, як фокусник.

Найдивніше було біля входу. Там на підлозі є слід диявола! Справжній, темний, ніби хтось наступив і забув стерти. Мама сказала, що за легендою диявол розсердився, бо його обдурили. А я подумала, що, може, він просто дуже голосно тупнув ногою, як діти, коли їм щось не дозволяють. Я стала на цей слід і спробувала знайти вікна — і справді, їх не видно! Мені було і лоскотно, і смішно водночас.

Потім ми довго стояли й слухали тишу. Іноді десь далеко лунав дзвін, такий глибокий, ніби в собору є серце. Я вирішила, що Frauenkirche — це не просто будівля, а великий кам’яний друг, який пам’ятає дуже багато історій і любить, коли до нього приходять тихо й з відкритими очима.

Я б хотіла, щоб ти теж сюди приїхав. Ми б разом шукали слід диявола і рахували кроки відлуння.