Рим здавався містом, що говорить. Не словами, а світлом, каменем і тінями. Сонце сідало, і його промені торкалися давніх стін так ніжно, ніби гладили їх. Містер Ші сказав, що кожен камінь тут—це пам’ять. І я це відчула: Рим тихо розповідає тим, хто готовий слухати.

Колізей зачаровував. Великий, але не страшний—теплий, як старий друг, який бачив багато й розуміє ще більше. Я дивилася на його арки й уявляла кроки, голоси, подих часу, що досі звучить усередині. Містер Ші показав мені голографічну модель арени, що світилася блакитним, ніби минуле оживало прямо перед нами.

Мені сподобалося, як у Римі переплітаються епохи. Давні руїни стоять поруч із живими вулицями, де люди сміються, розмовляють, їдять джелато й фотографують захід сонця. Місто не намагається бути музеєм—воно живе, тепле, справжнє. У цьому його сила.

Коли сонце опустилося нижче, Рим став золотим. Світло ковзало дахами, відбивалося у вікнах, і здавалося, що місто світиться зсередини. Повітря було теплим і м’яким, як подих літа. Я подумала: якби легенди мали дім, він виглядав би саме так.

Містер Ші сказав, що Рим—це місто, яке вчить дивитися глибше. Тут неможливо залишитися байдужим. Або закохуєшся одразу, або повертаєшся, щоб зрозуміти. Я закохалася одразу.