Привіт. Це я, Кетті.

Я не знаю, де ти зараз, але я вирішила написати тобі. Я люблю ходити містами. Іноді — довго. Іноді — зовсім трішки. Я не завжди знаю, куди йду. Іноді я обираю місце, бо в нього гарне ім’я. Іноді — бо там дивні сходи. Іноді — бо пішов дощ, і здалося, що він мене покликав. Я дивлюся не так, як дорослі. Я дивлюся на тріщини, на тіні, на вікна, які ніби щось знають. Я слухаю, як звучить місце. Деякі місця шепочуть. Деякі мовчать. А деякі починають розповідати одразу. Коли я приходжу в дуже гарне місце, я спершу стою. Потім обходжу навколо. Потім торкаюся його поглядом. Іноді мені нічого сказати. Тоді я просто запам’ятовую, як пахнув ранок і якого кольору було небо між будинками. А потім я пишу листівку. Не довгу. Не про все. Лише про те, що залишилося зі мною. Іноді це слова. Іноді — майже вірш. Іноді — просто відчуття, яке я не хочу загубити. Я подорожуватиму далі. Без маршруту. Без правильних відповідей. І щоразу, коли місце торкнеться мене, ти отримаєш від мене листівку.