Я зараз у Римі, і сьогодні ми ходили дивитися справжній Колізей! Він такий величезний, що коли я задерла голову, мій капелюшок ледве не злетів. Тато сказав, що йому майже дві тисячі років — це більше, ніж тисяча дідусів разом!

Коли ми зайшли всередину, там було дуже тихо. Лише наші кроки відлунювали, ніби хтось невидимий іде поруч. Я подумала, що це, можливо, давні гладіатори повертаються подивитися, хто прийшов у гості. Мама сказала, що це просто звук. Але я все одно прислухалася… а раптом вони справді там живуть?

Арки Колізею такі великі, ніби це двері для велетнів. А ще тато розповів, що колись звірів піднімали на арену спеціальними ліфтами. Я уявила, як із підлоги з’являється лев… аж мурашки пробігли по ногах! Але потім усе навколо було так спокійно, що я навіть засміялася з власного переляку.

Найбільше мені сподобалася зруйнована частина стіни. Вона виглядає так, ніби Колізей усміхається. Мабуть, він радіє, що люди й досі приходять до нього в гості.

Коли ми стояли найвище й дивилися вниз, вітер грався моїм волоссям, і я подумала: якщо заплющити очі, можна почути, про що шепоче старий амфітеатр. Може, він розповідає свої історії тільки тим, хто вміє тихо слухати.

Хочу колись повернутися й запитати його, що він побачив уперше. Можливо, він відповість… хоч трішечки.