Сьогодні ми з мамою і татом були в справжньому замку. Він називається Kaiserburg, і стоїть так високо, ніби стежить за всім містом. Поки ми піднімалися кам’яною дорогою, я постійно озиралася — будинки внизу ставали маленькими, як іграшкові.

Замок виявився величезним. Стіни в нього дуже-дуже товсті, ніби їх спеціально зробили, щоб усередині було тихо й безпечно. Мої кроки гучно лунали, і мені здавалося, що замок мені відповідає. Тато сказав, що цим стінам понад тисячу років, і я одразу уявила лицарів у важких чоботях.

Найбільше мені сподобався глибокий колодязь. Він такий темний, що здається — там завжди ніч, навіть удень. Екскурсовод розповідав, що колись у нього кидали смолоскипи, і вони падали дуже-дуже довго. Я подумала, що якщо туди впустити секрет, його вже ніхто ніколи не знайде.

Ще ми піднімалися на круглу вежу. Вона називається Sinwell, і це означає «ідеально кругла». Я перевірила очима — і справді, жодного кута! Нагорі дув сильний вітер, він грався з моїм волоссям, ніби замок хотів зі мною подружитися. Звідти видно весь Нюрнберг: червоні дахи, як у казках, і вузькі вулички, якими хочеться бігти.

Мама сказала, що раніше тут жили імператори. Я намагалася йти тихо, бо раптом вони ще тут? Може, вночі вони виходять і перевіряють, чи все гаразд. Мені стало трохи моторошно, але водночас приємно — ніби я потрапила в дуже стару історію.

Коли ми йшли, я ще раз озирнулася. Замок стояв нерухомо, але мені здалося, що він мене запам’ятав. Я дуже хочу повернутися сюди знову. Можливо, коли виросту. Або коли знову захочу відчути себе маленькою і сміливою.